І вершини Карпат підкорили, і водоспадом Шипіт намилувалися
Рік безперервної та успішної роботи виробництв «КАРПАТНАФТОХІМу» після тривалого простою керівникипідприємства разом з начальниками служб та відділів пвирішили відзначити підкоренням чергових гірських вершин Українських Карпат.
Підсилювало необхідність проведення подібного заходу й те, що відбутися він мав за кілька днів до святкування 27-ї річниці Незалежності України та професійного свята – Дня працівників нафтопереробної промисловості, яке традиційно відзначається в другу неділю вересня.
Передували цій події визначення маршруту сходження та активна підготовка до нього. Зважаючи на попередній досвід підкорення вершин наших Карпат калуськими нафтохіміками, а він у них уже чималий, бо вже давно є в історії колективу сходження на вершини-двотисячники – Говерлу, Петрос, Піп Іван Чорногірський та ряд інших, ініціатори проведення цьогорічної гірської мандрівки хотіли обрати щось нове і щоб навіть з родзинкою.
– На цей раз ми не прагнули віднайти гору якомога вищу і важчу для підкорення, – розповідає начальник відділу оплати праці та соціальних програм підприємства Ігор Мельник. – Більшість майбутніх учасників сходженя бажали побувати там, де раніше ще не були. Таким куточком Карпат був обраний Боржавський гірський хребет, що на Закарпатті, де розташований цілий каскад вершин.
Підкорення вирішили гори Гимба та Великий Верх, що знаходяться одна від одної в кількох кілометрах. Підсилювало цей вибір й те, що село Пилипець Міжгірського району розташоване в підніжжі гір і останнім часом стало культурно-спортивним центром Закарпаття, а його місцеві жителі горять бажанням, аби він уже найближчим часом став конкурентом відомого Буковелю.
«Чому ягоди в Чехії по 3 євро, а в нас – 20 грн?»
Відразу скажемо, що дорога від селища Воловець до Пилипця хоча й не була важкою для водія нашого автобуса, але її узбіччя не викликали особливих емоцій. Тільки при під’їзді до села ми стали помічати будівлі та інші споруди відпочинкового комплексу, серед яких особливо вирізнявся готель «Гранд Пилипець». Побачили відразу й підйомники до вершин, під якими зимою проходять лижні траси. В літній період за спеціально прокладеними маршрутами тут відбуваються всеукраїнські й навіть міжнародні змагання з гірського велосипедного спорту.
Про це, а також про гору Гимбу та Великий Верх, що височіли над нами, а також Боржавську полонину (хребет), на якій вони знаходяться, розповів наш гід пан Іван. Він же ознайомив з правилами техніки безпеки під час подорожі підйомником, а пізніше в кузові УАЗу (довелося вдатися й до послуг цього дуже необхідного в гірській місцевості авто, аби більше побачити і отримати ще більше емоцій. – Авт.).
І ось уже 16 калуських нафтохіміків на чолі з генеральним директором Іваном Підсадюком, його першим заступником Василем Оленюком та головою профкому підприємства Олегом Кушликом вишукувалися біля місця посадки на підйомник.
Приємні враження від навколишніх краєвидів захоплювали все більше з кожним метром підйому на полонину. Краса – неймовірна. Поміченими внизу були цілі плантації ягід чорниці та брусниці. Не всі з метою безпеки горіли бажанням робити світлини із підйомника, але такі вже досвідчені туристи, як Юрій Безуглий, Олег Кушлик, Олександр Болецький й інші, знаходили можливості, аби не лишень намилуватися краєвидами, а зафіксувати їх на свої фотоапарати та мобільні телефони.
Тільки підсилив настрій групі мандрівників водій УАЗа п. Михайло. Засмаглий, не по роках міцний і, головне, веселий. Таким він був навіть тоді, коли говорив про серйозні речі, які мали б засмучувати нас, українців. Зокрема те, що збір ягід є нині для багатьох місцевих жителів чи не основним заробітком, але…
– Чому за кілограм чорниці у сусідній Чехії її збирачам платять три євро, а в нас не більше 20 гривень? – дивувався він.
А ще і провідник, і водій повідали, що в минулі часи весь масив Боржавського хребта, довжина якого сягає до 60 км, а ширина – 3-4 км, його підніжжя були рівномірно розподілені між селами (колгоспами) їхнього Міжгірського і сусіднього Воловецького районів. На кожній із таких гірських ділянок знаходилася отара овець, яку люди випасали і мали з цього прибутки. А ще косили і заготовляли траву й інше. А зараз, на жаль, цього немає. Залишилася на весь масив одна отара, яку доглядає уже немолодого віку місцевий житель.
Гімн на вершині Великого Верху
Підйом до вершини Гимби не створив учасникам групи якихось проблем. Зрештою, цей відрізок маршруту після поїздки в кузові автомобіля виглядав як прогулянка.
Дещо складнішим виявився він при сходженні на більш гористий Великий Верх, названий так, судячи з усього, за габаритність полонини на її вершині. Саме тут, на висоті 1598 метрів над рівнем моря, нафтохіміки виконали урочисту місію – заспівали неймовірно гучними голосами Гімн України, який, здавалось їм, було чути за десятки кілометрів. Знайшлося у рюкзаках наймолодших учасників сходження Юрія Гриціва та Володимира Крикливого задля такої події шампанське, а інші в цей час уже готували з цієї нагоди бутерброди. Якими ж смачними вони були…
У вітаннях з нагоди підкорення карпатських вершин прозвучали слова подяки на адресу управляючої компанії, Наглядової ради підприємства, які підтримують хороші традиції, що вже склалися на підприємстві.
З вуст Ростислава Кулика прозвучали доречні слова про те, що тільки дружня команда здатна забезпечити успіх.
– Наше підприємство відоме багатьом хорошими справами, в тому числі й перемогами у спорті, підкоренні гірських вершин. Тож будемо гідними такого визнання, – наголошував Ростислав Васильович.
Фотографування на згадку з національним та корпоративним прапорами перервав несподіваний дощ, який став падати, як видалося, нізвідки. Першим на це зреагував відповідальний на підприємстві за дотримання правил з охорони праці Василь Кучер:
«Мабуть, пора вже в зворотну дорогу. Вершина нас попереджає…»
І хоча його слова були сприйняті за жарт, але вся група в повному складі попрямувала до вузької стежини, що вела до підніжжя гори. Більшість, особливо недосвідчених туристів, у цей час вважала, що дорога назад була легкою і нетривалою за часом. Але це, як відомо, хибна думка. Бо вже перші кроки вузькою стежкою засвідчили, що фізичних зусиль задля цього слід буде затратити чимало.
І в цей період, коли спочатку чувся лише шурхіт каменю та листя, один із групи мандрівників пригадав, що інший її учасник, розрекламувавши домашнє сало, під час обіду на вершині гори його чомусь не виклав. Як так? На що не позбавлений гумору опонент відповів, що зберіг його для вшанування тих, хто першими подолають важкі кілометри спуску. «Тож, дерзай, друже…»,– заохочував він.
Як подібні жарти, так і цікава розповідь гіда про звичаї місцевих жителів, вершини гір, які розкинулися навколо, підняли настрій учасникам групи. Ще більше вони повеселіли, коли було проголошено, що з восьми кілометрів спуску їм залишилося подолати ще лише півтора і що внизу на них очікує «родзинка». Від цього настрій у всіх ще більше піднявся.
«На завершення – «родзинка»…
І коли вже на гірських масивах разом із кущами ягід стали з’являтися хвойні деревця, а за ними й буки, почулися звуки води. Хтось спрогнозував: «А чи не Шипіт попереду шепоче?». На що провідник з усмішкою на обличчі відповів, що саме звуки цього водоспаду, який небезпідставно вважають одним із семи природних чудес України, й чують калуські нафтохіміки.
Не можу стверджувати, що майбутня зустріч з мальовничим водограєм, який описаний у багатьох літературних творах, настільки нас збадьорила, що ми аж побігли до нього, проте сил додала. Усім хотілося якомога швидше подолати останні сотні метрів маршруту, аби насолодитися видами водоспаду та його каскадів.
Водоспад Шипіт ніби причаївся серед крутих скель та лісів. Тому й справді тільки несамовитий рев води може підказати, що поблизу є потік з казковим водограєм.
Свідченням того, що водоспад уже десь поблизу, підтверджувала поява на нашому маршруті все більшої кількості туристів та просто відпочиваючих. З наближенням до водоспаду їх число зростало, але все ж кожному із нас вдалося підійти ближче до нього і побачити, як кришталевий потік води буквально зривається зі стрімких скель.
…Після зустрічі з Шипітом враженнями від побаченого ділилися під час уже останнього в цій подорожі відпочинку у підніжжя Боржовського хребта. І яким же смачним виявилося збережене задля цього домашнє сало…
– А все-таки добре, що нас об’єднує не лише спільна праця, – мовив ніби як до себе уже досвідчений керівник і мандрівник Володимир Хоменко
– Будуть ще в нас, Максимовичу, такі приємні миттєвості й у майбутньому, – запевнив його Іван Підсадюк.
Анатолій ГЕТЬМАНЧУК, учасник сходження.
